Персональний сайт вчителя
української мови та літератури
Яблуницького ЗЗСО І-ІІ ст.
Додюк Марини Федорівни
Тарасове життя
(поема)
На небі місяць ясно сяяв,
Коли родився ти на світ.
Тобі майбутнє провіщали
І повитуха, й батько, й дід.
Маленьким хлопчиком, біленьким
Ти бігав ген за горизонт,
Щоби побачить захід сонці
І ті стовпи, що в небо йдуть.
Катруся голову чесала,
Сорочку шила і штанці,
А мати пісеньки співала, -
Гули над вишнями хрущі.
З Оксанкою в подвір’ї грався,
Вірші у бур’янах писав,
Ну а на стінах в білій хаті
Малюнки дивні малював.
І це чарівнеє дитинство
Здавалось не скінчиться вік, -
Та доля зовсім інший вирок
Приготувала вам усім.
Померла мати,
Катря заміж пішла в сусіднєє село,
А батько вирішив, що хата
Без жінки, наче помело.
І от в одну злощасну днину
У хату мачуха зайшла,
Та привела свою родину,
А вам – всі біди принесла.
Відтоді рай змінився пеклом,
День світлий – чорним глеєм став,
А щирий сміх дитячих весен
На плач й ридання перейшов.
Голодні, босі, вшиві, грязні
Ходили дітоньки малі,
Але Господь не зупинився –
Забрав і батька він собі.
Не витримав тієї долі
І ти, Тарасе, і пішов
В помічники до дяка, потім
До школи воду ти носив.
Була чудова мрія в тебе,
Щоб маляром великим стать,
Та доля вирішила твердо
У козачки тебе віддать.
І ти покинув Україну,
Помандрував в чужі краї,
Та побував із Енгельгардтом
У Петербурзі й Вільносі.
І твоя мрія, наче вогник,
Десь блиснула в німім степу –
Зустрів тебе земляк Сошенко
В Академічному саду.
І зірка щастя в твої руки
Скотилася десь із небес,
Та воля, жадана з дитинства,
У двадцять п’ять прийшла весен.
Здійснилась мрія незабутня,
Та в Академії мистецтв
Прокинулася інша муза –
І став великий ти поет.
Життя почалося чудове:
Наука, друзі, вечори…
І твій «Кобзар» на світ з’явився,
Але не був щасливим ти.
На Україну серце миле
Все линуло до солов’я,
А там – суцільная неволя,
Душа щеміла вся твоя.
Та все одно любов до краю
Перемогла жахіття ті,
Ти «Живописну Україну»
Зумів списать на полотні.
Хороші українські друзі
Вітали радо там тебе:
І Рєпніна, й Куліш, і Щепкін,
І Костомаров, й де Бальмен.
Красивий був ти і веселий,
Пісні чудовії співав,
І творчість урожай принесла –
Період зоряний настав.
З’явилися новії твори:
«Великий льох» і «Єретик»,
«Стоїть в селі Суботові», «Кавказ»,
«І мертвим і живим…».
Та знову сонце потемніло,
Нараз настав той чорний день,
Коли жорстокі конвоїри
В темницю кинули тебе.
Та мало того, що вже волю
Фельдфебелі рішили взять,
І ще й наказом затвердили,
Щоб не писать й не малювати.
І десять років у неволі:
Новопетровськ, Орськ, Оренбург…
Жахіття ті списать не можна
В яких умовах ти там був.
Та все ж без творчості не вийшло,
Щоденник там ти став писать
І в експедицію поїхав,
Щоб ту природу змалювать.
Єдиною була утіха –
Це та верба, що посадив,
Не раз під нею Батьківщину
Згадав і голову склонив.
І сниться рідна Україна,
Її широкії степи,
А на баских красивих конях
Гуляють полем козаки.
Попереду сам пан Хмельницький
На коні білім виграва,
Із бунчуком, в чудовій шапці
Він настанови всім дава.
Розсердився Богдан Хмельницький,
Що правосуддя скрізь нема,
Вкраїнські землі польська шляхта
Хоче поглинути сама.
Та й особиста ще образа
В душі кипіла козака,
І вирішив він польській шляхті
Дать великого одкоша.
І от Богдан – великий гетьман,
Веде своїх він козаків
Під Жовті Води і під Корсунь,
Щоб громить польських вояків.
Дзвеніли шаблі, ржали коні,
Рікою тепла кров лилась,
Гриміли здалеку пістолі –
Війна визвольна почалась.
Завзято бились козаченьки,
І хоча наших полягло,
Все ж польське військо так ганебно
Із поля битви утекло.
Зміцнилось військо реєстрове,
Піднявся войовничий дух,
Здолали клятих католиків,
Про вас пішов хороший слух.
А потім ще визвольні битви
І перемоги клич : «Ура!»
Нарешті наша Україна
Стала навіки вільная.
Співають в гаю соловейки,
Цвіте калина край села,
І щеміло так серденько
Прокинувся… А тут тюрма.
За десять літ – жадана воля,
Але здоров’я вже не те,
Та все одно душа поета
Летіла крилами лелек.
На рідну неньку Україну,
В садок вишневий край села.
І серце прагнуло кохання,
І щоб була своя сім’я.
Та всі зусилля були марні
Не зглянувсь Аполлон на те,
Що переніс такі страждання
Борець, художник і поет.
Так і лишився самотою,
І в Академії мистецтв,
Якось-то ранньою весною
Заснув навіки наш поет.
В той день немов все оніміло,
Тебе ховали в чужині,
Але невдовзі прах від тіла
Був вже на Канівській горі.
Тепер стоїш такий величний
І бачиш дідуся Дніпро,
А в нашім серці будеш жити
Вовіки, що б там не було.
Додюк Марина Федорівна,
вчитель української мови та літератури
Лишивси на кутанню
Сімейна драма
Дійові особи
Жынка – Варвара
Чоловік – Гаврило
Сусідка – Їлена
Діти
Дія І
На сцені макет хати з вікном, піч, лавиця з ліжником, на підлозі верітка, стіл, миски глиняні, горщики, масляниця, біля лавки куделя з вовною, віник, вище печі висить кусок солонини. Ззаду хати ліс. Коло хати пліт, стоїть відро до корови, корито з шматтям, маглівниця, греблі, коса, миска до вмивання.
На сцені темно, звучить гуцульська мелодія. Чути голос з-за куліс.
Голос. Нима ліпшої у світі
За свою газдывку,
Лиш коби то усі знали
Та свою робытку.
Чути, як кукурікає півень. Сцена освітлюється, видно, що на лаві хропе чоловік, на підлозі, вкриті ліжником, діти. Жінка, почувши голос півня встає, одягає запаску, хустку, біжить до печі, кладе на стіл миску з їжею. Підходить до чоловіка і будить його.
Жынка. Вставай, любий чоловічку, бери косу в руки та йди коси на царинку поки роса буде.
Чоловік. Чєкай, бо ші смих ни вмивси, ни пролупив очі, а ти гарчіш вже на мене, єк пес у заплоті.
Жынка. А шлях би кє тай ни трафив, я файно говорю, а ти зранку та на мене вже вытріщив очі. Та це отака видддєка за то, шо я роб’ю. цілий день, єк у млині, а ти ші шош хочіш?
Чоловік швидко їсть, встає.
Чоловік. Я иду уже косити ген там, на царинку, а ти ківайси кутайси та й рєхтуй теркілку.
Жынка (будить дітей). Вставайте, умивайтеси, та ідіт ко їсти, беріт кошіль в руки та идіт гриби зберати, витак мете в хобла грати.
Діти встають, їдять, беруть кошик і ідуть.
Жінка розпалює вогонь, збиває масло, пряде, замітає в хаті, місить тісто, ліпить вареники, біжить корову доїти, курям дати, кладе вареники на стіл, біля них домашній хліб виймає з печі, при цьому співаючи гуцульську жартівливу співанку.
Біля плоту іде чоловік з косою і говорить.
Чоловік. Ике пусте кисне в хаті, ни йдет до роботи, я би бегме из десіть раз укутавси доти.
Кладе косу на пліт, входить в хату і до жінки.
Чоловік. Уже сонце за полудне, ти ни кличіш їсти. Ти тертілку ни принесла та ни в хаті, та ни дмині ни йдеш помогати.
Жынка. Йой, йду, любий чоловічі, вже йду, ни свариси, бери ліпше пирогами оцими вгостиси. Вибігає, хапає греблі і йде.
Надворі стає темно, спочатку в хату входять діти, а за ними чоловік з жінкою і лягають спати.
Дія ІІ
Ранок. Кукурікає півень. Встає чоловік, за ним жінка.
Чоловік. Варва, ти іди сегодне в поле, я в хаті си лишу, тебе й там ни буде слідно, хоть тут ни мішєйси.
Жынка. Я багато в поли зроб’ю, повидиш роботу, ти лишєйси на кутанню, єк маїш охоту. Коровку здый, чоловічі, курем траба дати, тай ни забудь намочіла дранті пожмакати. Траба їсти изварити, мисочки обмити, хліба спечі, піч змастити, масло сколотити. Та ни забудь, чоловічі за дітми си дивити?!
Чоловік (сміється). За годину це всьо зроб’ю, шє й набіжу в поле. А ти, сп’юхо й за пывднини це би ни зробила. Бери греблі та йди в поле, шуруй, моя мила!
Жінка, усміхнена, бере греблі і йде в поле.
Чоловік (до дітей). Идіт на двыр гратиси, тут си ни валєйте. Серед хати сидите, йдіт, ни заважєйте.
Діти. Дєдю, але ми голодні. Дай нам шош ззісти!
Чоловік. Идіт вали розбивайте, та нерви ни їжте.
Діти виходять.
Чоловік (скаче серед хати). До чого си взєти?! (Дивиться на годинник) Вже година сема, до восмої я це зроб’ю, я ни є Їлена.
Так… (бере горщик). На окрып води покласти, ватерка палає (ніби розпалює в печі), іду махом здою корову.
(Побіг ззаді хати з відром. Чути, як відро падає і гримить, кляне корову). Аби тебе грым убив, заразо проклєта. (Вбігає злий у хату). Кавуля брикає. Єк лупнула мене фостом, в очєх потемніло, єк брикнула, то молоко постінах летіло. Але взєвси я до бука, та так прав скотину: «За молоко йке їс дала – на їш басарину».
Але Бог з ним, іду борше я курем давати. (Бере зерно, йде за хату. Чути, як кури кудкудакають. Вибігає коло плоту весь у пір’ї з яйцем у руці).
Би шлях трафив цисі кури – по стінах літали, а на кінец шій усі з стайні повтікали. А одна зараза рижя у грєдці си пасла, єк догнав, та єк імив – у руках си знесла.
(Вбігає у хату, ловиться за голову). Горшьки в печі вызбігали. Но най Бог борони! (Дивиться в піч.) Уже доста в печі води, мечю шуфлю глини. Єк кліпнути – піч мастив я скажу газдини.
Шо би їсти изварити, певно й пирожєта. На хліб тісто перебігло – біжу до корита. І усьо це єкнайборше траба поробити, траба добре си ввихати, головов схитрити. (Бере тісто з коритом кладе коло лавки, на лавицу цебер з дрантєм, колотавку з сматанов прив’єзав на плечі)
Три роботі є у мене, я робити хочу: тісто мішу, дрантє жмачю, сметану колочю. Лиш би жынка ни виділа, єк я це всьо роб’ю.
(Це роблячи, роздягнувся, бо жарко стало. Чути знадвору стукіт і голос).
Сусідка. Агов, Варварко, ти в хаті?
(Чоловік перелякався, підтягує штани, які впали, біжить до печі, розсипає коновку зі сметаною, перевертає корито з шматтям, корито з хлібом, біжи і лізе в бочку).
Сусідка (заходить з кружкою, ніби квасниці, роздивляється, ловиться за голову, хреститься). Йой, Госпидку милосердний! Та най Бог борони, шо тутки си твори. Та це відий у цій хаті ничістий си води. (Бочка падає з чоловіком і гримить).
Сусідка. Ой, ретуйте, бо догони (кидає кружку до квасниці). Прости, Боже, грішну, (молиться) вже брехати я ни буду поки мого віку.
(Вибігає, зустрічає біля паркану сусідку, яка повертається з поля з греблями. Захекана говорить).
Сусідка. Зачікай-ко, шош тє скажу, кумко моя люба. Ике в тебе, кумо люба, у хаті си твори, дранті по хаті валєцци, тісто на пидлозі, вся сметана серед хати, води ціла купа, кури кричут, свині піщут - мамко моя люба.
А єк я смих хрест поклала, - єк загуркотіло, єк скрізь усьо загриміло та єк зашуміло. Бербениця єк упала, а там загарчєло. З хати так смих я тікала, лиш п’єти блищили. Навіть горші до квасниці там я загубила – іди, кумо, до попа – там ничіста сила.
Жынка. Ни журіцци, кумо люба, вам то привижєцци, то сегодне мый чоловік у хаті кутаїцци. Идіт, кумо, ни журіцци до свого газдички, а увечір єк прийдете, я дам вам кваснички.
(Кладе греблі, заходить в хату).
Жынка. А шлях би кє та ни трафив, шо їс натворив тут (бере тачівку до пирогів). Та я з тебе зараз тутки зроб’ю паліницу.
Чоловік. Йой, Варварко…
Жынка. Та заткайси, Ироде, ти ші маїш слово, єк дам зараз, то заричиш, єк наша корова. То оце ти уробив за цілий день Божий, а фаливси – за годину, і в поли поможу.
(Біжи за чоловіком з тачівкою кругом хати і залишається за хатою). (Чоловік виходить і стає біля паркана, а жінка тихенько заходить з відром від корови в хату).
Чоловік. Тай промову єк кінчила, трошки попочіла, ші й за кутані файненьку премію вручіла (показує синець під оком).
І на самий кінець ші одно вам скажу – чоловікам на кутаню лишєтись ни ражу. (Іде в хату до жінки, обіймає її і цілує).
Голос. У гуцульській кожній хаті
Є одна примывка -
Світиласи би в газдывці
Чємна, файна жынка.
Звучить гуцульська мелодія.
Додюк Марина Федорівна,
вчитель української мови та літератури